Юрій КОСТЕНКО: Співпраця з Китаєм — один із визначальних чинників успішної модернізації національної економіки.

Анонсуючи запланований на 2—5 вересня державний візит Президента України Віктора Януковича до Китаю, глава українського зовнішньополітичного відомства Костянтин Грищенко сказав, що «китайська сторона готується до цього візиту як до виняткової події, відзначивши при цьому, що йдеться не лише про протокольну форму, а й про серйозне змістовне наповнення». Що означає «серйозне змістовне наповнення» візиту та «небувалі можливості розвитку двосторонніх відносин», як про це відзначив у Пекіні міністр закордонних справ КНР Ян Цзечи під час зустрічі з Костянтином Грищенко? Про це «Дню» в ексклюзивному інтерв’ю розповідає Надзвичайний і Повноважний Посол України в Китайській Народній Республіці Юрій КОСТЕНКО.

ВИРАЗНИЙ СИГНАЛ КИТАЙСЬКИМ ПАРТНЕРАМ

— Юрію Васильовичу, які сподівання покладає Україна на цей візит до Китаю — другий в історії відносин між нашими країнами?

— Перше, чого буде досягнуто у результаті державного візиту Президента України Віктора Януковича до КНР, то це чіткого і виразного сигналу і китайським партнерам, і усьому світу, що наша держава сприймає Китай як дуже вагомий чинник міжнародної політики у сучасному світі, як зразок успішного динамічного розвитку економіки та суспільства, як стратегічного партнера й дружню нам націю. Окрім цього, у спільній заяві стосовно всебічного підвищення українсько-китайських відносин, дружби і співробітництва та в документі щодо основних напрямків двосторонніх відносин на найближчі роки, які плануються сторонам до підписання у Пекіні, з боку КНР буде підтверджено надані ще у першій половині 90-х років минулого століття гарантії незастосування ядерної зброї проти України. У цих важливих політичних документах буде зафіксовано наріжні принципи нашої взаємодії на міжнародній арені. Зокрема, йдеться про захист державного суверенітету та територіальну цілісність, боротьбу з тероризмом, організованою транскордонною злочинністю, протидію розповсюдженню матеріалів та технологій, пов’язаних із створенням зброї масового знищення та засобів її доставки. Багато також важить і те, що перебування глави української держави в КНР є конкретною реалізацією тих змін у зовнішньополітичному курсі нашої країни, які відбулися за останні півроку. Адже нове керівництво України ввело Китай до числа пріоритетних напрямів зовнішньої політики, розглядаючи співпрацю з ним як один із визначальних чинників успішної модернізації національної економіки. Дуже важливо, коли окреслені пріоритети, слова не розходяться із реальними справами. А що стосується економічної складової державного візиту Президента, то вона буде масштабною і суттєвою. Окрім підписання ряду угод економічного спрямування, у Пекіні та Гонконгу пройдуть бізнес-форуми з участю представників провідних компаній та підприємств України та Китаю.

— Чи сподівається Україна отримати кредити в Китаю? Як відомо, попередній уряд висловлював подібні сподівання, але так і не отримав китайських кредитів...

— Так, ми розраховуємо на китайські кредити. Сьогодні напрацьований сторонами кредитний портфель становить близько восьми мільярдів доларів США. Переговори за деякими напрямками ведуться вже не перший рік. Китайська сторона готова до значних інвестицій в українську економіку. Звичайно, за певних умов. І головною з них є гарантія політичної, а отже й економічної стабільності у нашій державі. У Пекіні важко розуміють українські недавні реалії, коли для соціально значущого проекту, що опрацьовувався і українською, і китайською сторонами чимало місяців, уряд був готовий надати державні гарантії, а інша гілка влади своїм указом їх скасовувала. Наслідок: кредитно-інвестиційна робота на всіх напрямках завмирає майже на півроку.

У СТОРІН Є ВЕЛИКИЙ ІНТЕРЕС ДО ВЗАЄМНОЇ СПІВПРАЦІ

— Що може запропонувати Київ Пекіну, аби, з одного боку, збільшити експорт української продукції в Китай, а з другого — залучити в Україну китайські інвестиції, ноу-хау?

— Як засвідчили проведені нещодавно чергові засідання двосторонніх комісій з питань науки й техніки, військово-технічного співробітництва, робочої групи з питань сільського господарства, у сторін є великий інтерес до взаємної співпраці, перш за все у високотехнологічних сферах. Чимало проектів вже реалізуються. Але, і це головне, Україна пропонує своїм партнерам чимало нових масштабних тем для опрацювання і в інфраструктурі, й у розробці мінеральних ресурсів, і в галузі найсучасніших технологій. І мова йде не лише про збільшення експорту української продукції до Китаю (минулого року він зріс, до речі, у 2,6 разу), але й про створення спільних підприємств, технопарків тощо. Проте, знову ж таки, для досягнення результату, для того, щоб ці зафіксовані на папері плани матеріалізувалися в конкретні проекти, потрібна стабільність, наполеглива послідовна праця як у Києві, так і в Пекіні, чітке виконання взятих на себе зобов’язань.

— А чи має Китай інтерес до інвестиційної співпраці з Україною?

— Нині в КНР внаслідок успішного розвитку економіки, навіть за умов світової фінансово-економічної кризи, акумульовано дійсно величезні інвестиційні ресурси, які китайський уряд запланував виводити на зовнішні фінансові ринки. Адже аксіомою є те, що, не перебуваючи в обігу, фінансові маси лише гальмують економічний розвиток, а не стимулюють його. Отже, китайські інвестиції в Україну є вигідним бізнесом, виходом на нові європейські ринки. Щодо залучення в Україну китайських ноу-хау наведу такий приклад. З 2005 року на українському телекомунікаційному ринку успішно працює одна з провідних у світі у цій галузі компанія «Хуавей». У її представництві в Києві сьогодні зайнято близько 300-т працівників, 80% з яких українці. 2008 року до бюджету та соціального фонду нашої держави компанія внесла близько 60 млн гривень, а у 2009, кризовому, році обсяги експорту телекомунікаційного обладнання в Україну становили понад 100 млн доларів США. За моїми даними, китайські колеги готові розвивати свій бізнес у нашій країні, очікують від своїх партнерів відповідних пропозицій.

— Чи зацікавлена Україна вкладати інвестиції в розвиток західних регіонів Китаю? Як відомо, раніше китайська влада пропонувала нашій країні це робити.

— Китайська влада і сьогодні пропонує іншим державам активно залучитись до розбудови західних районів КНР. Ще 1999 року вище китайське керівництво оголосило про масштабну програму — початок інтенсивного освоєння західних районів КНР, метою якого було подолання диспропорції у рівні соціально-економічного розвитку, прискорення темпів економічного зростання провінцій регіону, підвищення життєвого рівня населення, забезпечення соціальної стабільності тощо. А от чи є у нас можливості для інвестицій в ці китайські райони? На мою думку, це справа майбутнього.

— Пане посол, чи не повториться після візиту Януковича ситуація з візитом Кучми до Китаю восени 2002-го? Тоді візит пройшов без ажіотажу і газета «Женьмінь жибао» про нього написала «після повідомлення про банкет із нагоди встановлення добросусідських відносин між Китаєм і Люксембургом».

— Мені важко коментувати, що мало місце 2002 року. Тоді я очолював наше диппредставництво у Токіо. А те, що ситуація не повториться, — гарантую. Саме для того, щоб про державний візит Президента України до КНР дізналося якомога більше людей і в Китаї, і у світі, посольством запропоновано напередодні у Києві провести з Віктором Януковичем ексклюзивні інтерв’ю газети «Женьмінь жибао» та агентства «Сіньхуа». Щоденний тираж цієї газети становить три мільйони примірників, а агентство є найбільш впливовою і потужною інформаційною корпорацією КНР, яка через свої інтернет-портали охоплює сотні мільйонів людей. Окрім цього, активне висвітлення візиту передбачено і під час перебування Президента в Пекіні, Шанхаї та Гонконгу. Зокрема, з Міжнародним радіо Китаю домовлено, що відповідні матеріали транслюватимуться 61-нією мовою країн світу.

— Чи впливає на двосторонні відносини набуття Україною позаблокового статусу після ухвалення на початку липня закону про засади внутрішньої і зовнішньої політики і чи справді намір України стати членом Північноатлантичного альянсу міг зашкодити розвитку двосторонніх відносин? Про це часто наголошували деякі експерти.

— Так, впливає і ось чому. Основоположними принципами зовнішньої політики КНР є п’ять принципів мирного співіснування (взаємна повага державного суверенітету та територіальної цілісності, взаємний ненапад, невтручання у внутрішні справи одне одного, рівність та взаємна вигода, а також мирне співіснування). Китай проголосив, що ніколи не вступатиме до будь-яких військових альянсів з однією або групою держав. За китайськими оцінками, нинішні тенденції глобалізації та поступовий рух у напрямку становлення багатополярності створюють для цього сприятливі умови. Разом з тим, у Китаї відзначають, що у світі продовжують діяти менталітет холодної війни, гегемонізм і політика сили. На думку китайської сторони, їхніми особливо небезпечними проявами є розширення військових блоків, збільшення розриву у прибутках розвинених держав та країн, що розвиваються, спроби втручання у внутрішні справи, а також існування локальних конфліктів. Отже, робимо висновок — наше прагнення набути членство в НАТО за відсутності належної підтримки з боку населення України не могло знайти розуміння в КНР, оскільки не вписувалося у зазначені вище постулати. У той же час не слід забувати, що політичне керівництво КНР у своїх контактах з українськими партнерами традиційно наголошує: воно з повагою сприймає вибір українського народу, зокрема щодо обрання орієнтирів соціально-економічного розвитку нашої країни, її зовнішньої політики. Це я, до речі, почув від голови КНР Ху Цзінтао 4 вересня минулого року, коли вручав повноваження посла України в Китаї. Як бачимо, хоча наш намір стати членом НАТО й не був перешкодою на шляху плідного двостороннього співробітництва, але, звичайно, нинішній, дійсно реальний позаблоковий статус України більше відповідає зовнішньополітичним орієнтирам Пекіна.

ПРО ТРИКУТНИК ПЕКІН—МОСКВА—КИЇВ

— Юрію Васильовичу, ви якось відзначили в одному інтерв’ю, що добрі стосунки України і Росії сприятимуть поліпшенню китайсько-українських відносин. Але чи має Київ у стосунках з Пекіном бути заручником третьої сторони? Це ж ненормально, чи не так? Тоді логічно може виникнути наступне запитання. Чи може, і як саме, позначитися на українсько-китайських відносинах похолодання у відносинах Пекіна і Вашингтона, яке спостерігалось останнім часом і особливо проявилося після нещодавньої заяви у В’єтнамі Г. Клінтон про те, що територіальні конфлікти необхідно вирішувати дипломатичним шляхом?

— І раніше, і особливо у нинішні часи глобалізації міжнародних зв’язків двосторонні відносини будь-якої країни відчувають на собі вплив і третьої, і п’ятої, і десятої сторони. Приймаючи важливе зовнішньополітичне рішення, керівництво держави має враховувати усі позитивні й негативні його наслідки, перш за все — коли мова йде про стосунки з основними гравцями на міжнародній арені, сусідніми державами. Сучасні китайсько-російські відносини стратегічного партнерства, за словами міністра закордонних справ КНР Ян Цзєчи, відзначаються зрілістю і стабільністю, являють собою модель взаємодії між двома провідними світовими гравцями. Не слід також забувати, що як постійний член Ради Безпеки ООН Китай несе на собі відповідальність за мир і стабільність у всьому світі, зі Східною Європою включно. Тому-то, думаю, в Пекіні вітали потепління в українсько-російських стосунках. На Сході ж існує вираз: друг мого друга і мій друг. Як на мене, то перебільшенням є твердження про похолодання у відносинах Пекіна й Вашингтона, яке спостерігається останнім часом внаслідок заяви Г. Клінтон у В’єтнамі. Китай сьогодні всіляко прагне зберегти позитивну динаміку конструктивного діалогу із США. Певні загострення у їхніх двосторонніх стосунках були й раніше, наприклад, останнє з них мало місце на початку 2010 року після ухвалення адміністрацією президента Б. Обами рішення продати Тайваню зброю на загальну суму 6,4 млрд доларів США. А окремі заяви політичних діячів треба аналізувати й враховувати при вибудові параметрів зовнішньополітичних акцій. Українська дипломатія так і робить. У цьому контексті варто нагадати сказане нещодавно міністром закордонних справ України К. Грищенком у його статті щодо порядку денного української зовнішньої політики: «У прагматичній, зваженій, адекватній політиці партнерства на всіх напрямках я бачу і головну запоруку безпеки України». Не думаю, що можна стати заручником якоїсь сторони, якщо реалізовувати так сформульовану політику партнерства.

— Тоді хотілося би почути від вас, якою ви бачите роль Китаю у майбутньому світі: як опонента США чи партнера, чи одного з полюсів, адже зазвичай китайські лідери заперечують, що Піднебесна бажає стати супердержавою? Як відомо, ось-ось вона стане другою за ВВП потугою у світі, а через декілька десятків років обжене США.

— Нині Китай дедалі більше позиціонує себе не тільки як важливий регіональний гравець, але й як глобальна економічна і політична сила. Звичайно, вже сьогодні КНР являє собою один із полюсів сучасного світу. Як це має місце і щодо інших полюсів — США, ЕС, Росії, інколи Китай є партнером США, а з інколи — опонентом. Офіційним Пекіном поділяється висловлена у Вашингтоні ідея про спільну зі США відповідальність за ситуацію в світі. Країни продовжують активну взаємодію та координують свої дії (як на двосторонньому рівні — через механізм стратегічного та економічного діалогу, так і у багатосторонньому форматі) з урегулювання широкого кола актуальних питань міжнародного життя. Основними серед них є ядерна проблема КНДР, питання регіональної безпеки і стабільності в Північно-Східній та Південно-Східній Азії, іранське питання, ситуація в Судані (Дарфурі), М’янмі, боротьба з міжнародним тероризмом, участь у багатосторонніх зусиллях з подолання наслідків фінансової кризи тощо. Окрім уже вказаного тайванського питання, опонентами вони виступають у чутливих політичних питаннях, наприклад, щодо прав людини. Не врегульовано також значний блок торговельно-економічних проблем (курс китайського юаня до долара США, істотний дисбаланс у взаємній торгівлі, захист прав інтелектуальної власності в Китаї тощо).

«УКРАЇНУ СПРИЙМАЮТЬ ЯК НАДІЙНОГО ДРУГА І ПАРТНЕРА...»

— Чи не могли б ви розповісти, як вам працюється у Китаї? Як саме в Китаї ви сприймаєте такий вираз, як «китайська грамота»?

— Працювати у країні, яка перебуває на економічному піднесенні, забезпечує соціальну стабільність, надзвичайно цікаво. У Пекіні маємо одне з найбільших наших посольств, здатне забезпечувати динамічний розвиток двосторонніх відносин. Дуже добре, що із року в рік зростає у нашій країні інтерес до Китаю, його унікальної культури. Нині в КНР навчається понад сімсот українських студентів, активно вивчається китайська мова в Україні. У Києві, Харкові та Луганську діють інститути Конфуція, де вивчається і мова, і культура Китаю. Вірю, що з роками дипломатична служба України буде забезпечена висококваліфікованими й талановитими сінологами. Глобалізація потужно увірвалась у життя сучасного Китаю. У Пекіні, Шанхаї, Гуанчжоу, Харбіні та й багатьох інших мегаполісах, де проживають п’ять, десять, двадцять мільйонів жителів, інколи ловиш себе на думці, що ти знаходишся в Європі або ж у США, до того схожими є інфраструктура, будівлі, парки, люди на вулицях. Національний колорит відчуваєш хіба що, коли потрапляєш до музею, відвідуєш пам’ятки архітектури, культури. У цілому ж, думаю, поняття «китайська грамота» у вік інтернету втрачає своє значення. Завдяки сучасним технологіям менталітет і українців, і китайців сьогодні стає все більш схожим і зрозумілим.

— Що вас вразило найбільше під час виконання дипломатичної місії?

— За рік, що минув від часу мого прибуття до Пекіна, найбільше мене вразили дві події — парад на головній площі китайської столиці Тяньаньмень з нагоди 60-річчя утворення КНР 1 жовтня минулого року і церемонія відкриття у Шанхаї «Експо-2010» 30 квітня цього року. Це були грандіозні заходи, перш за все за масштабом, атмосферою піднесення й рівнем організованості.

— Юрію Васильовичу, а як сприймають Україну в Китаї?

— Офіційні особи, включаючи керівництво держави, сприймають Україну як надійного друга і партнера китайського народу. Високо цінують у Пекіні те, що наші позиції практично повністю збігаються з усіх головних міжнародних і чутливих для китайської сторони питань. Це дає підстави вірити, що після державного візиту до КНР Президента України В. Януковича наші дружні відносини набудуть рівня стратегічного партнерства.
Микола СІРУК, «День»

На сучасному етапі розбудови незалежної України, впроцесі повільного та все ж неухильного відродження самобутності українськогонароду – надзвичайної актуальності набуває потреба відродження та ретельногозбереження архітектурних пам’яток нації як зведеного власноруч її життєвогосередовища, збереженого впродовж століть комплексу історичних символів.Особливо важливим на шляху до становлення європейської нації із розвиненоюкультурою – є збереження храмів як духовної першооснови українськогосуспільства. Проголошена проблема захисту втіленої в архітектурі духовноїспадщини українства жодним чином не є абстрактною думкою, мистецькою забаганкоючи даниною надуманій моді – будучи натомість продиктованою епохою необхідністю.Так, в період посилення глобалізаційних процесів у світі, роль втіленої увеличних спорудах духовно-культурної спадщини націй різко зростає: власноручзведені монументальні творіння не лише стають свідченням колишньої чи сучасноївеличі народів, їх загальновідомою у світі «візитівкою», але й – зі збільшеннямінформаційного навантаження при усуненні кордонів –одним із важливих маркерівнаціональної ідентичності, що легітимує посідання нацією власної землі. Саметому архітектурні пам’ятки нації мають для неї наріжне значення. Зазначена мета утвердження історизму нації насвоїй батьківщині та її позитивного іміджу в світі реалізується заопосередкування іншої, практичної, ролі монументального мистецтва: впостіндустріальному світі інтенсивно зростає мобільність людства і здатністьйого представників до активних подорожей, закономірним результатом чого єпостійне зростання популярності туризму. Приваблюючи туристів до власноїдержави, суспільство отримує матеріальний прибуток як запоруку економічногозростання і водночас зміцнює свій престиж, демонструючи захоплюючі творіннявласних рук. Переважна більшість народів досягають такогосприятливого результату одразу двома шляхами: відродженням і збереженнямстаровинних монументальних шедеврів – та реалізацією сміливих модерністськихпроектів, символів сучасної доби. Хрестоматійним в цьому сенсі став прикладЕйфелевої вежі, збудованої наприкінці ХІХ століття як суто новаторський проекті виклик архітектурній класиці. Споруду було критиковано багатьма парижанами,котрі вважали, що вона невиправдано домінує на історичним центром міста, атакож видатними митцями тогочасної Франції, зокрема відомим письменником Гі деМопассаном. Та вже через декілька десятиліть вежа сама сталавтіленням класики та беззаперечним символом Парижа. Вже зовсім нещодавностолиця Франції прославилася зведенням скляної піраміди при вході до Лувру, якавитримує наплив більш ніж семи із половиною мільйонів туристів на рік. Іншимхарактерним прикладом творчої думки є сучасна бразильська столиця. Зокрема, створене протягом 1957 – 1960 рр. на території незаселеної савани, містоБразиліа вже в 1986 році було внесено ЮНЕСКО до переліку цінностей, які єнадбанням всього людства. Як бачимо, до переліку зазначених надбань входять нелише стародавні споруди , але й сучасні архітектурного мистецтва. Україна, на жаль, не тільки не Європа, але і не Бразилія – у тому числі й щодо розробки та реалізації унікальних архітектурних проектів, а також їх подальшої долі. Історія створених знічев’я міст України вражає передусім залишеною людьми Прип’яттю та відома депресивним Славутичем. Впродовж усього періоду незалежності невиправдано величезні кошти витрачалися передусім на зведення тривіальних споруд із мармуру, заліза та скла («найдорожчий у Європі вокзал» - і водночас нічим особливим не прикметний), не надто якісних мостів (сумнозвісний «міст Кирпи»), банальних пам’ятників (монумент Незалежності, що набув популярності лише на хвилі подій Помаранчевої революції). Цей період ще відомий численними спробами звести «скляні піраміди», торговельні центри й багатоповерхові будинки в історичному центрі столиці та інших міст України. Зазначена ситуація лише погіршилась із настанням фінансово-економічної кризи, коли до браку оригінальних ідей додалася хронічна нестача коштів як на загальнодержавному рівні, так і щодо місцевих будівничих ініціатив. Будьмо реалістами: нині нам не звести ані нової столиці, ні українського аналогу Ейфелевої вежі – бо міст через Дніпро добудувати не можемо. Саме тому на сьогодні єдино реальним, а отже й найоптимальнішим для України є порятунок та кропітке відродження старовинних архітектурних пам’яток – просякнутих давниною перлин монументального мистецтва, залишених нам славетними пращурами. Такими перлинами є передусім старовинні будівлі й пам’ятники, фортеці, замки, а також твердині духовності нашого народу – церкви, монастирі, храми. Збереження храмів та церков України потребує якнайбільше уваги та охоронних зусиль. Такий захист зумовлений надзвичайним важливою роллю храмів для збереження духовності, традицій, історичної пам’яті й ідентичності народу, а ще – винятково сумною історичною долею, яка вирізняє храми з-поміж інших архітектурних пам’яток, традиційно більш захищених з низки причин. Зокрема, переважна більшість історичних будівель в містах вже введено до комерційного обігу, пристосовано до потреб інвесторів. Замки й фортеці України також перебувають у значно кращому становищі, аніж храми: часто ці замки будувалися як форпости іноземних загарбників, а тому не могли викликати на себе ненависть завойовників. До того ж важливим чинником їх порятунку стали порівняно незначна їх чисельність (в Україні на сьогодні за різними даними збереглося від 100 до 150 замків), а також територіальна локалізація на порівняно невеликій площі Західної України (так, лише на Тернопільщині розташовано третину українських замків) і Поділля. Вже в незалежній Україні неодноразово проводилися і набували суспільного розголосу кампанії із захисту, відродження українських замків, серед яких треба згадати концертний тур співачки Руслани з метою зібрання коштів на реставрацію замків наприкінці 1998 – в 1999 році, а також проголошення 2008 року Роком замків та палаців Західної України, з підписанням відповідної декларації представниками шести обласних рад регіону. Принципово гіршими були історично та залишаються й досі умови збереження релігійних пам’яток українства: дерев’яних та кам’яних церков, соборів, монастирських комплексів – що зумовлювалось передусім їх значенням для народу, а також чисельністю і поширенням. Як відомо, традиційно храми будувалися на пожертви народу, закономірно відображаючи культуру і традиції населення, були втіленням його духовності. Це чудово розуміли вороги, саме тому храми зазнавали найбільше руйнувань від всіх без винятку загарбників України: так, із 1918 по 1929 року в окупованій поляками Холмщині (площею 19 тис км2) із 416 церков було ліквідовано 331 церкву: було знищено 202 та перероблено на костели і школи – 129. Парадоксально, але саме в ці роки церкви масово знищувалися й у Радянській Україні: в самому лише Києві було знищено 22 дерев’яні і кам’яні церкви, 10 дзвіниць церков, соборів і монастирів, а також 14 інших історичних споруд при релігійних об’єктах (цвинтарі, фонтани, стіни і брами). Такі масштаби знищень не лише викривають жорстокість руйначів, а й засвідчують існування величезної кількості храмів в Україні, що безперечно ускладнює налагодження ефективного механізму їх збереження та захисту. Дійсно, враховуючи традицію українців зводити в кожному селі власну церкву, можна лиш орієнтовно припустити чисельність і розмаїття храмів і церков по всій Україні, які мають неповторні особливості побудови й оздоблення залежно від регіону їх зведення: у Галичині й Закарпатті поширені дерев’яні церкви, а в Центральній Україні – муровані храми в стилі козацького бароко. Осередки духовності українства, величні храми присутні в усіх регіонах нашої землі: в Західній (Собор Святого Юра у Львові) та Центральній (храми Києва, Чернігова) Україні, і навіть Донбасі (Свято-Успенська Святогірська Лавра у м. Слов’янськ, Церква Всіх святих в Артемівську). Саме тому на сьогодні найкращою можливістю для України забезпечити відродження власної духовності й етнокультурної ідентичності, а також зміцнити туристичний потенціал – може стати не зведення дорогих архітектурних абстракцій, але збереження давнини і культурної багатоманітності, втіленої в тисячах старовинних храмів та церков. Прикметно, що до згадуваного переліку надбань людства ЮНЕСКО, де нині зафіксовано п’ять українських об’єктів, найпершими було внесено в 1990 р. саме старовинні релігійні комплекси України: Києво-Печерську лавру та Софійський собор. До переліку надбань людства в перспективі може потрапити багато інших релігійних пам’яток України, однак для цього вони мають бути належним чином захищені й збережені від руйнування – що є обов’язковою вимогою ЮНЕСКО. На сьогодні така вимога ЮНЕСКО є основною проблемою для України, оскільки навіть ті храми, що пережили всі буремні події ХХ століття й збереглися – навряд чи за сучасного ставлення до їх порятунку вражатимуть нащадків у майбутньому. Через природні умови, брак уваги, відсутність гідних умов з їх утримання, тривале використання не за призначенням, а також міжконфесійні конфлікти – храми часто перебувають дуже в занедбаному стані, руйнуються і нищаться й понині. Це стосується більшості релігійних споруд в усіх без винятку регіонах України. Так, на сьогодні на території Закарпатської області збереглося 118 дерев’яних церков, зведених протягом останніх п’яти століть. З них 48 зареєстровано в якості пам’ятників архітектури. В той же час десятки дерев’яних храмів Закарпаття перебувають в жалюгідному стані та вимагають невідкладної реставрації. Ця ж проблема є актуальною для Львівщини: за інформацією першого заступника начальника ГУ МНС у Львівській області Івана Дідуха, впродовж 2000-х років було втрачено більше дерев’яних церков, ніж за весь радянський період. Для прикладу, за весь час тоталітарного режиму згоріло дві дерев’яні церкви, натомість у 2002 році – сім церков, у 2003 – дев’ять, 2004 року п’ять, 2005 року – три церкви і до літа 2006 року мало місце вже шість пожеж. Як бачимо, впродовж останніх років на Львівщині і Закарпатті згоріли десятки дерев’яних храмів, тож за темпами знищення культових споруд Україна зрівнялася із роз’ятреною християнсько-мусульманським релігійним конфліктом Нігерією лютого 2006 року, де було спалено 22 церкви. Окрім того, нині по всій Україні є безліч давніх і надзвичайно важливих для історичної пам’яті народу мурованих стародавніх храмів, збереження яких поставлено під загрозу та які потребують нагальної реконструкції. Характерний приклад: на сьогодні до ЮНЕСКО направлено іще дві заявки від Києва на включення в список світової культурної спадщини – щодо Кирилівської та Андріївської церков. При цьому реконструкція першої названої церкви порівняно нещодавно було завершено, а друга вже тривалий час перебуває в аварійному стані, очікуючи на реставрацію. З огляду на все це, справа збереження й відновлення релігійних пам’яток України є надзвичайно складною та вимагає максимальної концентрації уваги, зусиль всього українського суспільства: органів влади, меценатів, трудових колективів, пересічних громадян. Разом із тим ані владні кола України, ні матеріально забезпечені особи – потенційні меценати – не поспішають рятувати маловідомі, тож не надто «респектабельні» храми, на яких не заробиш слави, популярності й політичного капіталу. Порятунок таких релігійних споруд, як і інших пам’яток української архітектури та мистецтва, віддано на вирішення місцевим органам влади, що дуже часто виявляється неефективним. Так, культурні діячі Закарпаття й журналісти, об’єднані в громадські організації «Культурне братство», «Нова форма», а також викладачі Ужгородського коледжу мистецтв, заявляють: розпочата свого часу обласною владою акція «Врятуємо дерев’яні храми Закарпаття» звелася до звичайних концертів і не забезпечила навіть елементарного захисту святинь краю від руйнувань. Натомість від середини 90-х років в Україні склалася та є актуальною й досі парадоксальна ситуація, коли на «відновлення», а по суті, новітнє будівництво цілковито знищених включно з фундаментом храмів, відсутніх на картах міст впродовж багатьох років, – витрачаються величезні державні кошти та пожертвування поодиноких приватних осіб, в той час як вцілілі дійсно старовинні храми, збудовані зі старовинних матеріалів й за відповідними технологіями, просякнуті духом давнини – продовжують руйнуватися і надалі, адже вони не становлять собою потенційного об’єкту для відмивання грошей. Зазначена тенденція є характерною не лише для органів влади (державних структур чи місцевого самоврядування) та меценатів, але й навіть для релігійних організацій, у віданні яких зазначені старовинні храми перебувають. Багато-які релігійні організації готові витрачати кошти на створення «макетів» давно зруйнованих пам’яток чи ж навіть нових модерністських культових споруд сумнівної архітектурної цінності, аніж на підтримку вже існуючого архітектурного спадку у їх віданні. Зазначеної непродуманості вітчизняної політики захисту релігійних пам’яток з боку владно-політичної верхівки та фінансової еліти є безліч прикладів, тож достатньо навести лиш деякі із найсвіжіших та найбільш промовистих із них. Так, керівництво Української Православної Церкви попри наявність у неї проблем з належним збереженням занесеного до ЮНЕСКО та підтримуваного за державні кошти лаврського архітектурно-релігійного комплексу – прийняло рішення звести у Києві кафедральний собор, що має стати найвищим у Європі православним храмом. Мер Києва негайно ж заявив про своє бажання в готовність пожертвувати на зазначене будівництво 5 кілограмів золота Звісно, мер, як і кожна людина, здатен розпоряджатися чесно заробленими власними грошима на свій розсуд, однак саме подібна ситуація демонструє проблему старовинних храмів. Так, за нещодавно оприлюдненою інформацією начальника Головного управління охорони культурної КМДА (яку очолює мер міста), на реставрацію та ремонт Софійського собору в Києві необхідно 3,5 млн. гривень. Зазначені кошти мали б надходити із державного бюджету України, однак в умовах фінансово-економічної кризи необхідні ресурси так і не виділено. Спробуймо ж тепер оцінити пожертву Леоніда Черновецького: з урахуванням того, що станом на червень 2009 року один грам золота оцінювався українськими банками в середньому в 333 грн., мерського подарунку вистачило б трохи менше ніж на половину вартості реконструкції собору Святої Софії. При цьому масштаби обох проектів все ж є неспівмірними: УПЦ планує звести найвищий собор, однак він ніколи не зрівняється за значенням із пам’ятником загальнодержавного значення. В даному контексті доцільно навести й інший, вдаліший приклад: на реставрацію збудованої в 1139 році Кирилівської церкви у Києві, однієї з найдавніших і найвідоміших святинь України, було витрачено усього лише в 1 мільйон 200 тисяч гривень, що відчутно менше вартості пожертвуваного мером золота на новітню споруду вузько конфесійного значення. Проблема своєчасного залучення та раціонального використання бюджетних та спонсорських коштів на реставрацію перлин української духовності є дуже драматичною ще й тому, що часто збереження унікальної пам’ятки архітектури потребує не мільйонів, а всього лише декількох тисяч або навіть сотень гривень. Відсутність цих незначних коштів є особливо сумним і промовистим прикладом нехтування духовними скарбами українства. Так, ще наприкінці 2007 року в Чернігові залишалася актуальною проблема негайного порятунку трьохсотлітнього дуба, який своїм корінням підтримує купол найвищої у Європі підземної церкви святого Феодосія. Зрубати дерево не є можливим, оскільки Чернігівські печери Святого Антонія – а це чотири мурованих підземних храми – без нього можуть завалитися. При цьому підземна церква Феодосія є пам’яткою не лише української архітектури, а ще й акустичного мистецтва. Вона є найвищою з усіх підземних церков Європи, досягаючи майже 9 метрів заввишки. Тут знову напрошується аналогія із модерністською бразильською столицею, в якій на початку 60-х років було збудовано підземний модерністський кафедральний собор із білим бетонно-скляним куполом на поверхні. Як бачимо, ще будучи державою «третього світу», Бразилія витратила мільйони доларів на спорудження унікальної культової споруди. Українці ж вже майже тисячоліття мають такий храм, але не поспішають витратити кількасот гривень на його порятунок. Зазначені помилки у сфері охорони релігійних пам’яток України засвідчують перебування нашого суспільства у стані соціальної, духовно-світоглядної кризи, адже ані наділені владним впливом посадовці, ні окремі меценати й так само ні представники релігійних конфесій України – не здатні в більшості випадків правильно визначити пріоритети щодо правильного і найбільш ефективного спрямування матеріальних коштів, а також організаційних та інформаційних ресурсів. Тому нагальною потребою порятунку старовинних храмів і церков України є зосередження уваги на даній проблемі з боку політично незаангажованої і матеріально незалежної та водночас належним чином організованої громадської організації, яка взяла б на себе роль координатора зусиль владних структур, меценатів та широкого загалу суспільства і при цьому сприяла б залученню все нових коштів, спрямовуючи їх на порятунок тих чи інших храмів. Саме тому, розуміючи дійсний стан речей щодо байдужості посадовців та столичного бомонду, їх дії на благо власних інтересів та піару замість реальних справ, за справу порятунку церков і храмів України береться недержавна громадська організація «Департамент міжнародного Центру впровадження програм ЮНЕСКО в галузі міжнародних зв’язків та розвитку новітніх технологій», що об’єднала свідомих, амбітних, інтелектуально розвинених й творчих людей, небайдужих до потреб та інтересів рідної землі. Зазначений Департамент ЮНЕСКО здійснює поширення й популяризацію передових ідей світового співтовариства щодо розвитку освіти, культури, науки, мистецтва, забезпечення охорони здоров’я та екології в Україні. У спектрі уваги організації – й підтримка програм духовного, національного і культурного відродження. Як складова зазначеної тематичної спрямованості, одним із наріжних напрямів діяльності організації в Україні визначено організаційно-просвітницьку діяльність зі здійснення комплексу заходів щодо збереження та відродження старовинних храмів як пам’яток української релігійної архітектури. Організація буде шукати такі об’єкти по всій Україні, складати реєстри тих храмів, які потребують реставрації, формуватиме програми заходів їх збереження, а також проводитиме інформаційно-просвітницькі кампанії із залучення уваги громадськості до відродження українських релігійних пам’яток. Організація цілковито орієнтована на  співпрацю з державними структурами, іншими організаціями та приватними особами задля їх реставрації. Департамент ЮНЕСКО не є державною організацією, тож шукатиме кошти незалежно до «розпіареності» храму, але суто з огляду на об’єктивно визначну його духовно-історичну цінність. Нині Департаментом    розробляється інформаційний ресурс, але вже є повна готовність сприяти захисту осердя духовності українського народу – його церков і храмів!
Член Департаменту Міжнародного Центру впровадження Програм Юнеско в галузях міжнародних зв’язків та розвитку новітніх технологій
Автор статті: Олексій Курінний